Як правильно говорити з дітьми про війну, аби не травмувати їхню психіку

"Як руські військові заходили сюди, то я гуляв на подвір’ї. І потім я почув гудіння техніки, вибухи. І коли всі почали бігти, одягатися, я вийшов на ґанок і почав співати гімн України. Мене мама ледве затягнула в погреб. Поки не доспівав, я не хотів заходити".

Десятирічний Назар Кебкал знає калібри набоїв і типи зброї не гірше від таблиці множення: "Це РПГ-23 російського виробництва 1982-го. Такі використовувалися на війні в Афганістані. Це мені подарували військові, а взагалі ця РПГ випала з руського БТРа. Вони підбили цього БТРа і подарували мені цю трубу на пам'ять, щоб я пам’ятав, що вони звільнили наше село".

Хлопець мешкає в селі Нова Басань, що на Чернігівщині. Місцеві жителі понад місяць були в окупації. “Росіян у нас у селі було дуже багато, більше 2-х тисяч, техніки теж була сила-силенна, – згадує мама Назара Жанна Стрикун, яка опинилася в окупації з двома дітьми. – Нам було страшно. Ми просто не знали, чи ми залишимося в живих, чи не залишимося”.

Росіяни поставили КамАЗ із боєприпасами просто під хатою Назара – щоб використати цивільних, як живий щит від ЗСУ.

“Десь 5-6 березня машину тут окупанти поставили, – розповідає хлопець. – Я у вікно дивився, бачив, як виходили солдати руські шеренгою, і ззаду снайпер ішов. І він мене одразу побачив. Потім дід наш прийшов і каже: “Приходив руський солдат, сказав, якщо ще раз вигляне – голова у вікні залишиться”.

“Наш будинок постраждав, нам прилетіло декілька РПГшок. Ми всі були в цей час у будинку.  Ми перечекали, коли все стане тихо, і в чому були – давай тікати до сусідів,” – згадує Жанна.

Через війну 10-річний Нараз не лише став експертом в питаннях сучасного озброєння. Хлопчикові довелося стати свідком того, як окупанти знущаються з цивільних: "Почули, як постукали у хвірточку. Нас поставили біля стінки на подвір'ї. На мого дядька казали, що він бандерівець, бо він українською заговорив, хотіли його розстріляти. Нам наказали підняти руки вгору, а його примусили бігати – сказали, давай пограємо в стометрівку. Він ледве відпросився. Ще пропонували мені постріляти з автомата. А я не захотів із руського автомата стріляти. Я дуже чекав наших хлопців ЗСУ та мамі казав:  “Не переживайте, бо скоро нас звільнять”.

На жаль, травматичний досвід отримали мільйони юних українців. Киянка Тетяна Орел напередодні російського вторгнення з трьома дітьми приїхала до батьків – до села Старий Биків на Чернігівщині. А вже за кілька днів населений пункт окупувала російська армія.

“Найменший син, якому три роки, коли стріляли ракети, казав: “Мама, бух, бух” і падав під диван. Настільки туди заривався, шо я не могла його витягти. Я малому казала: “Це салюти, не переживай, все добре. Пам'ятаєш салюти на Новий рік? Не бійся, не треба так ховатися” – і його так витягувала”.

Останні пів року Тетяна та її діти в безпеці. Однак за цей час жінка жодного разу так і не наважилася поговорити з дітьми про пережитий ними травматичний досвід. Чи варто говорити з дітьми про війну? Та як зробити це, аби не зашкодити дитячій психіці?

“Є такий напрямок як казкотерпія. Він із дітьми дуже класно працює. Через певні метафори та казки можна доносити до дитини інформацію, що таке військовий час, що таке війна. Що є добрі люди – це наші люди, які захищають нас, а є поганці. В такої дитинки тоді буде формуватися розуміння того, що коїться навколо, але без такої конкретики, яка може її травмувати, – дає поради Спартак Суббота, медичний психолог та психотерапевт. – Якщо дитина вже більш старша, починаючи з 12 років з дитиною можна повноцінно говорити, як з дорослою, пояснювати певні речі, які їй необхідно знати. Уникаючи тих речей, які можуть завдати їй ментальної шкоди або дуже її розлютити в разі неправильної подачі”.

Тетяна Орел, яка потрапила під окупацію на Чернігівщині, була в такому стресі та страху, що просто не могла знайти слів, якими можна пояснити діткам жахіття війни: "Ми в погребі сиділи. Дочка все читала молитви, багато дуже разів. Менший зразу засинав – мабуть, така захисна реакція була. А старший все питав мене: “Мама, коли додому?, “Мама, хто стріляє?”, “Мама…”. Я геть не знала, як їм пояснити, аби не травмувати. Казала лише, що наші зараз зайдуть, звільнять, і поїдемо додому…"

"Мама нам постійно говорила, що завтра нас звільнять і ми будемо вже дома. А це “завтра” ніяк не наставало. І я перестала вірити, що це правда, що нас завтра звільнять", – каже Тетянина донька Софійка.

Говорячи з дітьми, не варто обіцяти речі, які від вас не залежать. Однак важливо навіть за найскладніших обставин підтримувати в дітях оптимізм і віру в перемогу.

“Коли ми спілкуємося з дитиною, треба зробити акцент на позитивному майбутньому, – зауважує Спартак Суббота. – Що тяжкі часи ми витримаємо, все буде у нас гаразд. Тому що нервова система дитини дуже вразлива. Якщо вона чує щось негативне, вона починає більше хвилюватися. І тоді вона нездатна нормально контролювати свої емоційні реакції”.

Після деокупації Чернігівщини Назар разом із друзями влаштував імпровізований блокпост. Тут юні захисники збирають гроші на українську армію.

“Ми взяли таблички, банку, прапор і пішли. За перший день ми назбирали 4 500 гривень і відправили на батальйон “Братство” – він нас звільняв від окупантів, – розповідає хлопчик. – Загалом ми зібрали з хлопцями 32 тисячі гривень. На ЗСУ”.

“Діти відображають зовнішній світ, і їм не можна цього заборонити, – вважає психотерапевт Олег Чабан. – Діти інтуїтивно виходять на те, що починають виплескувати свої емоції. Це абсолютно нормально. І забороняти це не потрібно”.

“Я коли виросту, хочу стати військовим, щоб на мою землю не ступала проклята нога нашого ворога, – переконаний Назар. – Буду захищати нашу країну від окупантів. Ми сильні та будемо завжди вільні".