У прифронтових районах ремонтні бригади ліній зв'язку мобілізовані, а в Києві бронюють паркувальників

97 заброньованих працівників комунального підприємства в Києві — і в той самий час у прифронтових районах нікому ремонтувати лінії зв'язку. Це вже навіть не бюрократичний абсурд. Це питання до самої логіки державної політики під час війни.

Народний депутат Олександр Федієнко оприлюднив відповідь Київської міської військової адміністрації на своє депутатське звернення. Цифра, яка привернула увагу, — 97 заброньованих працівників КП «Центр організації дорожнього руху».

КМВА пояснює: підприємство є критично важливим для функціонування економіки та життєдіяльності Києва.

Добре.

А тепер давайте на хвилину відкладемо емоції й поставимо просте питання:

критично важливим для чого саме?

Для існування держави?

Для оборони?

Для функціонування критичної інфраструктури?

Чи для того, щоб у столиці безперебійно працювала система організації дорожнього руху, евакуації та зберігання автомобілів?

Це принципово різні речі.

У Києві рахують автомобілі. На фронті — кілометри обірваного кабелю

Найбільше обурює навіть не сама цифра 97.

Обурює контраст.

У столиці держава знаходить можливість залишити десятки військовозобов'язаних на підприємстві, яке забезпечує важливі міські функції.

А в прифронтових районах ситуація зовсім інша.

Там після чергового обстрілу пошкоджена лінія зв'язку.

Зникає інтернет.

Не працює частина сервісів.

Підприємства втрачають зв'язок.

Люди не можуть нормально користуватися електронними послугами.

Виникають проблеми з координацією аварійних служб.

І тоді оператор зв'язку відкриває список своїх працівників.

А там — порожньо.

Монтажник мобілізований. Інженер мобілізований. Водій аварійної бригади мобілізований. Фахівець, який десять років знав усі маршрути кабелів у районі, мобілізований.

І залишається тільки пояснювати абонентам:

«Ми працюємо над відновленням».

Тільки відновлювати іноді просто нікому.

Критична інфраструктура без людей — це просто слово

У державних документах можна скільки завгодно називати електронні комунікації критичною інфраструктурою.

Можна ухвалювати стратегії.

Можна створювати комісії.

Можна вимагати від операторів забезпечувати стійкість мереж.

Але є одна маленька проблема.

Мережі ремонтують люди.

Не накази.

Не постанови.

Не чиновники.

Не статус «критично важливого підприємства».

Люди.

І якщо кваліфікованих людей забрати з підприємства, сама по собі табличка «критична інфраструктура» кабель після прильоту не зварить.

Саме тут система бронювання починає демонструвати свою найбільш небезпечну суперечність.

Держава одночасно говорить:

«Зв'язок — критично важливий».

І:

«А тепер мобілізуємо людей, які цей зв'язок ремонтують».

Це як оголосити лікарню критично важливою, а потім забрати всіх хірургів.

А що важливіше під час війни?

Звичайно, не можна автоматично робити висновок, що всі 97 працівників київського підприємства заброньовані безпідставно.

Можливо, серед них є люди, без яких система справді зупиниться.

Можливо, частина посад пов'язана з безпекою дорожнього руху, аварійними роботами та іншими функціями, які місту необхідні.

Саме тому й потрібен аудит.

Але аудит має бути не декоративним.

Не «підприємство критично важливе — отже, все гаразд».

А поіменно:

— яку посаду займає людина;

— що конкретно вона робить;

— чи є її робота критичною саме під час війни;

— чи можна замінити її працівником, який не підлягає мобілізації;

— чи потрібна саме ця кількість заброньованих;

— що станеться з підприємством, якщо конкретного працівника мобілізувати.

І точно так само треба перевіряти бронювання на всіх інших підприємствах.

Особливо — там, де йдеться про електроенергію, воду, тепло, зв'язок, транспорт, аварійні служби та інші системи, від яких безпосередньо залежить життя людей.

Найбільша проблема — не 97 людей

Давайте навіть уявимо, що всі 97 працівників справді необхідні Києву.

Тоді питання тільки посилюється.

Якщо столиці для забезпечення дорожнього руху необхідні 97 заброньованих військовозобов'язаних, скільки людей потрібно для забезпечення зв'язку в прифронтовій області?

І хто це рахував?

Де ці цифри?

Де пріоритети?

Чому в одній системі людина може бути визнана необхідною для міста, а в іншій аналогічно необхідний фахівець може бути мобілізований?

Може виникнути ситуація, коли великий київський чиновницько-комунальний механізм має достатньо ресурсів, щоб обґрунтувати бронювання своїх працівників, а невеликий регіональний оператор зв'язку — ні.

І це вже породжує дуже небезпечне відчуття:

бронювання отримує не той, хто найбільше потрібен країні, а той, хто краще довів свою «критичність» у кабінетах.

Якщо це так — система працює неправильно.

У тилу — «критичні». На лінії фронту — «незамінних» немає?

Є ще один аспект, про який чомусь дуже мало говорять.

Кваліфікований працівник зв'язку — це не просто «одна штатна одиниця».

Щоб підготувати хорошого кабельника або інженера, потрібні роки.

Він повинен знати обладнання, технології зварювання оптичного волокна, схеми побудови мереж, маршрути кабелів, правила роботи з електроживленням, аварійні процедури.

Особливо цінні ті, хто знає конкретну мережу роками.

Коли такого спеціаліста мобілізують, підприємство не може просто в понеділок взяти на його місце іншу людину.

А тепер додамо війну.

Розбиті дороги.

Заміновані території.

Обстріли.

Знищена інфраструктура.

Постійні аварії.

І необхідність працювати максимально швидко.

Тут один досвідчений монтажник може бути важливішим для життєдіяльності десятків тисяч людей, ніж десятки посад, які формально також можна назвати «критичними».

Держава повинна перестати плутати «важливе» з «необхідним»

Це, мабуть, головний висновок із історії з 97 працівниками.

Критичним може бути підприємство. Але критичною є конкретна функція.

А вже функція визначає, скільки людей реально потрібно залишити.

І якщо для роботи підприємства потрібно 20 заброньованих — навіщо бронювати 50?

Якщо потрібно 50 — навіщо 100?

А якщо підприємству справді потрібні всі 97 — тоді держава повинна чесно пояснити суспільству, чому саме ці 97 людей критично необхідні під час війни.

Те саме стосується операторів електронних комунікацій.

Якщо країна вимагає від них працювати навіть після ракетних ударів, забезпечувати стійкість мереж і відновлювати зв'язок у найнебезпечніших районах, держава повинна забезпечити їм можливість мати достатню кількість людей для виконання цієї роботи.

Інакше виходить цинічна конструкція:

обов'язки державою встановлені — а людей для їх виконання держава забрала.

І тут уже хочеться запитати: держава взагалі розуміє, що таке війна?

Війна — це не таблиця в Excel.

Не кількість заброньованих.

Не кількість мобілізованих.

Не відсоток виконання плану.

Війна — це коли після прильоту хтось повинен їхати ремонтувати мережу.

Коли взимку після пошкодження інфраструктури хтось повинен відновлювати зв'язок.

Коли аварійна бригада повинна працювати там, де ще може прилетіти.

Коли від кількох фахівців залежить, чи матимуть тисячі людей доступ до зв'язку.

І якщо цих людей немає — жодна постанова про критичність підприємства не допоможе.

Тому питання до держави треба ставити не в площині «забронювати всіх» або «мобілізувати всіх».

Це примітивний підхід.

Потрібно визначити інше:

хто саме потрібен країні тут і зараз?

Можливо, працівник дорожнього комунального підприємства справді потрібен Києву.

А можливо, ні.

Можливо, досвідчений монтажник зв'язку потрібен армії.

А можливо, він значно більше потрібен там, де під обстрілами відновлює комунікації для військових і цивільних.

Це і є питання державного управління.

Бо держава, яка залишає бронь для тилу і забирає руки для відновлення фронтової інфраструктури, ризикує програти не через відсутність технологій

А через відсутність здорового глузду.

97 заброньованих — це привід перевірити одне київське підприємство.

Але набагато важливіше — перевірити всю систему.

Хто сьогодні ремонтує зв'язок у прифронтових містах?

Скільки таких фахівців залишилося?

Скільки мобілізували?

Скільки аварійних бригад втратили людей?

І скільки ще потрібно забрати, перш ніж держава зрозуміє, що критичну інфраструктуру неможливо забезпечити паперовими статусами?

Бо коли після чергового удару лежить оптичний кабель, державі не потрібні ще сто чиновницьких підписів.

Їй потрібен монтажник, який сяде в машину і поїде його ремонтувати.

І якщо цього монтажника держава сама забрала з критичного підприємства, а натомість залишила в тилу людей, чия робота може бути виконана іншими, це вже не просто помилка.

Це провал системи пріоритетів.

І саме його потрібно виправляти — поки ще є що ремонтувати і кому це робити.