НКЕК розвиває регуляторний туризм, що призведе до суттєвого підвищення в Україні тарифів на інтернет

НКЕК знову повернувся до ідеї фінансування власної діяльності за рахунок ринку. Новий законопроєкт передбачає запровадження регуляторного збору у розмірі до 1,5% від загального доходу телеком-операторів, суттєве розширення повноважень Регулятора та фактичну відмову від бюджетного фінансування. Це вже друга спроба перекласти витрати на утримання державного органу безпосередньо на бізнес.

Однак найбільше запитань викликає не сам факт пошуку нових джерел фінансування, а підхід, який дедалі більше нагадує класичний «регуляторний туризм» — вибіркове запозичення лише тих норм Європейського Союзу, які вигідні самому регулятору.

Посилаючись на європейські директиви та практики, НКЕК активно просуває найбільш жорсткі та фіскально агресивні механізми. Водночас ігноруються базові принципи ЄС щодо пропорційності, підзвітності та мінімізації адміністративного навантаження на ринок. Складається враження, що євроінтеграція у виконанні НКЕК перетворюється не на адаптацію кращих практик, а на пошук найзручніших бюрократичних моделей для посилення власного впливу.

Особливо дивно це виглядає на тлі війни. Український телеком-сектор за останні роки став одним із ключових елементів національної стійкості. Саме оператори забезпечували зв’язок під обстрілами, швидко відновлювали мережі після руйнувань та підтримували функціонування критичної інфраструктури. Замість того, щоб просувати на міжнародних майданчиках унікальний український досвід стійкості мереж, НКЕК концентрується на імпорті найбільш одіозних та застарілих регуляторних механізмів.

При цьому Регулятор фактично ігнорує низку незручних фактів.

По-перше, питання власної ефективності. У планах НКЕК немає жодної розмови про оптимізацію структури чи скорочення штату, хоча чисельність апарату українського регулятора у рази перевищує аналоги в багатьох країнах ЄС. Бізнесу пропонують платити більше, але суспільству не пояснюють, чому сам регулятор не готовий економити.

По-друге, викликають запитання витрати на міжнародну діяльність. Україна стала єдиною серед дев’яти країн-кандидатів до ЄС, яка з 2024 року добровільно сплачує внески до європейського телеком-бюро BEREC власним коштом. При цьому сусідня Молдова, не здійснюючи таких платежів, отримала режим «Роумінг як удома» одночасно з Україною. Це лише посилює дискусію про те, чи не перетворюється «євроінтеграційна активність» окремих чиновників на форму дорогого регуляторного туризму за рахунок українського ринку.

Навіщо Україні такі витрати? Відповід на сайти НКЕК:

У грудні 2024 року комісар NCEC Лілія Малонь була обрана до складу Міні-ради BEREC 2025 року. Участь у Міні-раді надає можливість активніше брати участь у розробці позиції BEREC щодо послідовного застосування політики ЄС у сфері електронних комунікацій, нових регуляторних ініціатив ЄК та дозволяє безпосередньо брати участь у прийнятті рішень. Це вперше для України, коли представника державного органу у сфері електронних комунікацій обрано до керівного органу європейського форуму. А головне - можна з Європи навіть не повертатися в Київ під обстріли. Залізобетонна відмазка! Заради цього ми і платимо!

По-третє, сама модель збору виглядає непропорційною. Запропонований внесок до 1,5% від доходу суттєво перевищує аналогічні механізми фінансування інших регуляторів, зокрема у сфері енергетики. Повна відмова від бюджетного фінансування також не має переконливого економічного обґрунтування, особливо для країни, яка перебуває у стані війни та потребує максимальної підтримки критичної інфраструктури.

Не менш важливо і те, що у законопроєкті майже відсутні реальні стимули для розвитку ринку. НКЕК не пропонує суттєвого скорочення надмірних регуляцій, не демонструє системної боротьби з антиконкурентними практиками та не створює додаткових механізмів підтримки операторів. Фактично бізнесу пропонують лише нові фінансові зобов’язання та розширення контрольних функцій держави.

Окрему критику викликає те, що законопроєкт свідомо оминає низку прямих вимог Європейського кодексу електронних комунікацій.

Йдеться насамперед про порушення принципу пропорційності. Документ не містить заборони на використання коштів регуляторного збору для капітальних витрат — закупівлі обладнання, техніки та інших активів, хоча європейські норми прямо визначають, що такі витрати не належать до адміністративних.

Крім того, фактично порушується принцип недопущення перехресного субсидування: кошти телеком-ринку пропонується використовувати також для регулювання поштової сфери. Це створює небезпечний прецедент, коли одна галузь змушена фінансувати функції держави в іншій.

Не менш тривожно виглядає і питання професійних стандартів. Законопроєкт не забезпечує належних гарантій профільної кваліфікації та спеціалізованої освіти для керівництва Регулятора. На тлі постійного ускладнення телеком-ринку це може призвести до подальшого зниження якості державного управління у галузі.

Ще одна проблема — підзвітність. Незалежність регулятора у європейській практиці ніколи не означає безконтрольність. Натомість запропонована модель фактично мінімізує можливості парламентського, урядового та громадського контролю за використанням коштів. За таких умов регуляторний збір ризикує перетворитися не на інструмент ефективного управління ринком, а на механізм фінансового самозабезпечення чиновницької структури.

У підсумку виникає парадоксальна ситуація: під гаслами євроінтеграції ринку пропонують не сучасну європейську модель дерегуляції та партнерства, а посилення фіскального тиску й бюрократичного контролю. І якщо Україна дійсно прагне інтеграції до європейського цифрового простору, то головним орієнтиром мають бути не інтереси окремого регулятора, а баланс між державою, бізнесом та суспільством.