НКЕК готує подарунок «Укртелекому» - під виглядом нової методології легалізувати «плату за муфти»

Українському телекомунікаційному ринку знову намагаються продати стару ідею під новою упаковкою: держава нібито регулюватиме тарифи, але власник інфраструктури при цьому отримає можливість виставляти провайдерам додаткові рахунки.

Якщо запропонована Методологія розрахунку тарифів на кабельну каналізацію електронних комунікаційних мереж (ККЕ) буде реалізована саме так, як побоюється Інтернет Асоціація України, наслідки можуть бути дуже простими: державне тарифне регулювання залишиться на папері, а «Укртелеком» отримає нові можливості заробляти на провайдерах.

І тоді виникає цілком закономірне питання:

кому насправді служить НКЕК — розвитку електронних комунікацій чи захисту інтересів власника інфраструктурної монополії?

«Укртелеком» не будував цю мережу з нуля

Є одна історична деталь, яку в цій дискусії дуже зручно забувати.

«Укртелеком» не прокладав з нуля ту величезну систему кабельної каналізації, яка сьогодні використовується як комерційний актив.

Ця інфраструктура значною мірою є спадщиною радянської та державної системи зв'язку.

Після роздержавлення та приватизації компанія отримала у своє розпорядження величезний масив майна, мереж, будівель, споруд та іншої інфраструктури.

А далі почалася історія приватного бізнесу.

Компанія продавала нерухомість, оптимізувала активи, монетизувала майно.

І тепер виникає майже філософське питання:

чи можна спочатку отримати інфраструктурну спадщину держави, а потім перетворити її на інструмент фінансового тиску на тих, хто цією інфраструктурою змушений користуватися?

Особливо коли йдеться не про звичайну комерційну нерухомість, а про інфраструктуру, від якої залежить функціонування електронних комунікацій.

«Муфта» — це вже не просто муфта

Для людини, яка ніколи не займалася телекомунікаціями, слово «муфта» може звучати смішно.

Ну що там — шматок кабелю, коробка, кілька з'єднань.

Але для провайдера це частина технологічної мережі.

Кабель треба завести, з'єднати, залишити технологічний запас, забезпечити можливість ремонту та експлуатації.

І якщо власник ККЕ починає виставляти окрему плату за кожен такий елемент, провайдер отримує не просто рахунок за користування каналізацією.

Він отримує систему додаткових платежів.

Саме тому історія з «платою за муфти» є принциповою.

Це не суперечка про кілька гривень.

Це питання того, хто контролює економіку доступу до телекомунікаційної інфраструктури.

Держава вже встановила правила. Навіщо їх обходити?

ІнАУ звертає увагу на принципову річ: державне регулювання ККЕ було запроваджене законодавством не випадково.

Граничні тарифи були встановлені ще напередодні приватизації «Укртелекому».

Тобто держава, передаючи компанію у приватні руки, чудово розуміла:

власник цієї інфраструктури матиме надзвичайно сильну ринкову позицію.

Саме тому й були встановлені правила.

І приватний власник, купуючи компанію, не міг не знати про існування цих правил.

Більше того, як зазначає ІнАУ, спроби «Укртелекому» скасувати або оскаржити державне тарифне регулювання проходили через суди і не дали очікуваного результату.

Тоді виникає дуже незручне питання.

Якщо монополіст не зміг скасувати державне регулювання через суд, чи не намагаються тепер змінити сам підхід до тарифоутворення?

І якщо відповідь позитивна — то навіщо?

Дуже зручна лазівка

Механізм може бути елементарним.

Основний тариф залишається регульованим.

На папері все прекрасно.

НКЕК продовжує говорити про регулювання.

Але частину елементів — муфти, технологічний запас кабелю та інші складові — переводять у категорію платежів, які можуть визначатися інакше.

І ось уже замість одного зрозумілого тарифу провайдер отримує цілу пачку рахунків.

Тариф регулюється. Доплата — ні.

Це геніальна схема.

Для всіх, крім провайдера.

Бо в результаті він все одно платить.

І не має можливості сказати: «Я не буду користуватися цією інфраструктурою».

Бо альтернативи часто просто немає.

А де тут конкуренція?

Саме тут починається найцікавіше.

Якщо власник критично важливої інфраструктури може впливати на вартість доступу до неї, він отримує величезний важіль впливу на своїх клієнтів.

А якщо ці клієнти одночасно є конкурентами на ринку послуг доступу до Інтернету — ситуація стає ще цікавішою.

Власник інфраструктури отримує можливість заробляти на тих, з ким він конкурує.

Чим дорожчий доступ до ККЕ — тим вищі витрати інших операторів.

Чим вищі витрати конкурентів — тим кращі позиції великого гравця.

Ось така собі конкуренція по-українськи.

І тут дуже доречне питання до НКЕК

Ніхто не заперечує право НКЕК удосконалювати методику тарифоутворення.

Ніхто не заперечує необхідність враховувати європейський досвід.

Але є принципова межа:

регулятор не має права перетворювати методологію на інструмент обходу закону.

Якщо закон передбачає державне регулювання ККЕ, то не можна просто сказати:

«Це не тариф за ККЕ. Це плата за муфту».

Бо для провайдера різниці немає.

Він заплатить ті самі гроші.

Посилання на Європу не повинно перетворюватися на заклинання

Особливо дивно виглядає спроба обґрунтовувати такі зміни європейським досвідом.

Україна сьогодні — не Німеччина, не Франція і не Нідерланди.

Українські оператори працюють під ракетними ударами.

Відновлюють пошкоджені мережі.

Будують резервні маршрути.

Працюють у прифронтових районах.

Забезпечують зв'язок під час блекаутів.

І роблять це в умовах війни.

Тому сліпе копіювання окремих європейських підходів без урахування українських реалій може бути не реформою, а експериментом над критичною інфраструктурою.

І експериментувати тут особливо небезпечно.

Провайдери вже заплатили за стійкість мереж

Українські оператори не сидять у теплих кабінетах і не рахують прибуток.

Вони постійно ремонтують мережі.

Міняють кабелі.

Відновлюють обладнання.

Купують генератори та акумулятори.

Будують резервні лінії.

Працюють там, де нормальний бізнес давно б закрився.

І після всього цього держава фактично може сказати:

«А тепер заплатіть ще за муфту».

Чудова мотивація для розвитку телекомунікацій.

Найбільше питання — до НКЕК

ІнАУ вже звернула увагу регулятора на ці ризики та закликала не проводити експерименти з тарифним регулюванням.

Це правильна позиція.

Але тепер від НКЕК потрібна не чергова дипломатична відповідь.

Потрібні конкретні відповіді.

Чи планує НКЕК дозволити вільне ціноутворення на розміщення муфт?

Чи зможе «Укртелеком» встановлювати окремі платежі за технологічний запас кабелю?

Чи будуть ці платежі обмежені державою?

Чи залишиться єдиний принцип державного тарифного регулювання ККЕ?

І нарешті:

хто саме виграє від нової методології?

Бо якщо відповіддю на всі ці питання буде фактичне розширення можливостей власника інфраструктури стягувати додаткові платежі, то треба чесно назвати речі своїми іменами.

Це вже не просто «нова методологія».

Це перерозподіл грошей на телекомунікаційному ринку.

Чи не перетворюється НКЕК на адвоката монополіста?

Ось тут і знаходиться головна проблема.

Регулятор має захищати не конкретного власника інфраструктури.

Регулятор має балансувати інтереси:

• держави;
• операторів;
• провайдерів;
• споживачів;
• власників інфраструктури;
• національної безпеки.

Але якщо результатом роботи регулятора стає ситуація, коли один великий власник отримує нові можливості стягувати гроші з десятків і сотень інших учасників ринку, виникає природне запитання:

а кого саме в такому випадку регулює НКЕК?

Інших операторів?

Чи самого монополіста?

Найгірший сценарій уже зрозумілий

Уявімо, що нові правила запрацювали.

«Укртелеком» отримує можливість встановлювати додаткові платежі.

Провайдери починають отримувати нові рахунки.

Малі оператори рахують збитки.

Частина з них закривається.

Частина піднімає ціни.

Частина починає шукати альтернативні маршрути.

А великий власник інфраструктури отримує додатковий потік доходів.

І все це можна буде назвати красивим словом:

«реформування тарифної методології».

Але для українського абонента це матиме набагато простішу назву:

подорожчання Інтернету.

Україні потрібна не «плата за кожну муфту», а нормальний зв'язок

У воюючій країні держава повинна робити все можливе, щоб електронні комунікації ставали дешевшими, доступнішими та стійкішими.

А не створювати додаткові бар'єри для тих, хто ці мережі будує та ремонтує.

Якщо «Укртелеком» хоче отримувати справедливу плату за користування своєю інфраструктурою — ніхто не заперечує.

Але справедлива плата — це не те саме, що можливість монополіста фактично самому визначати, за що і скільки платитимуть його конкуренти.

І саме тому сьогодні питання стоїть набагато ширше, ніж одна муфта.

Йдеться про принцип:

чи буде в Україні державне тарифне регулювання — чи його поступово замінять красивими методологіями, після яких монополіст отримає можливість сам визначати ціну доступу до критичної інфраструктури?

Якщо друге — тоді виникає питання вже не до «Укртелекому».

Питання — до НКЕК.

Бо «Укртелеком» — приватна компанія.

Вона має право заробляти гроші.

А ось державний регулятор має зовсім інше завдання:

не допомагати монополісту заробляти на ринку, а не дозволяти йому цим ринком зловживати.

І якщо після чергової «реформи» провайдери знову отримають рахунки за муфти, запас кабелю та інші елементи мережі, суспільство має повне право запитати:

це справді тарифна реформа — чи просто легалізація нового способу «попити крові» з провайдерів?