Чого вартий диплом українського вишу в Європі: ким працюють українці за кордоном

“Працювала до війни 17 років викладачем в коледжі, викладачем української мови, української літератури та зарубіжної літератури. А також у місті була ведучою свят”. 

Анна Волошина з Черкас – мама двох дітей. Рятуючи їх і себе, жінка ще на початку великої війни поїхала за кордон – шукати прихистку у Чехії: “Я писала всім знайомим, друзям, які були за кордоном: не могли б вони мені допомогти? І одна із моїх подруг, яка проживала на той час в Чехії, написала, що так. Прага прийняла мене дуже гостинно”. 

Чехія надала Анні захист, але не роботу. У Празі її диплом виявився абсолютно непотрібним: “Щодо роботи – дуже складно знайти її навіть людям з вищою освітою. Точніше, можна, але не за фахом”. 

І така проблема не лише в Анни. Європейці часто говорять, що українці кардинально змінили загальноприйнятий портрет біженця, адже з перших днів перебування за кордоном абсолютна більшість просила не фінансової або психологічної допомоги, а роботу.  

“Середньомісячна зарплата в Польщі близько 800 євро. Тобто, якщо людина йде в найпростішу професію, на найпростішу роботу, то, як мінімум, 800 євро вона зможе заробляти на місяць”, – наводить приклад адвокат, експерт з міжнародного міграційного права Андрій Приходько.  

Утім, у більшості випадків попри вищу освіту, гарний досвід та чудові послужні списки, претендувати українці можуть лише на низькокваліфіковану роботу.

“В людей, які їхали, були певні сподівання. Вони шукали не просто роботу – вони хотіли влаштуватися на кращу роботу, ніж вони мали в Україні. І в той же час вони зіткнулися з тим, що тих можливостей, які дає їм рідна країна, вони не можуть отримати в іншій державі”, – каже директорка українського державного центру міжнародної освіти МОН Олена Шаповалова. 

То чого ж вартий ваш диплом? І як не втратити фах, опинившись за кордоном?

“Ми є частиною європейського освітнього простору, тому і дипломи, які ми отримуємо, і всі додатки, які ми отримуємо, є європейського зразка, тож роботодавцю дуже легко перевірити, які дисципліни вивчала людина, які кваліфікації вона має, і це є гарантією того, що якісна освіта, яку людина отримала в Україні, буде легко визнаною в європейських країнах”, – Олена Шаповалова. 

Однак, аби диплом набув чинності за кордоном, його повинно визнати міністерство освіти тієї країни, де ви перебуваєте. Це процедура нострифікації. Вона платна і коштує приблизно 200-300 євро, в залежності від країни та спеціальності. Для того, щоб її пройти, необхідно подати відповідну заяву в національне міністерство освіти та надати оригінали диплому та усіх існуючих додатків до нього. Важливо! Документи мають бути перекладені на національну мову вашої країни перебування, а переклад завірений офіційними установами в Україні.

“У нас люди, які виїжджали під час війни, не думали про те, що має стояти апостиль або має бути якась додаткова довідка з університету про те, що  університет є визнаним в ЕС”, – зауважує Олена Шаповалова. 

Апостиль – це міжнародний штамп, який підтверджує законність документу. Такий штамп в Україні можна поставити в Міністерстві закордонних справ, в Міністерстві освіти або у Міністерстві юстиції. Але для цього доведеться повернутись в Україну.  Окрім того, нострифікація деяких дипломів вимагає додаткового іспиту, що підтвердить ваш кваліфікаційний рівень. Це стосується, насамперед, лікарів та юристів.

“Все залежить від спеціальності. Коли ми говоримо про медицину, в нас виїхали декілька кандидатів наук, докторів наук, але вони не можуть так швидко влаштуватися на високі посади за кордоном, бо вони мають скласти іспити, і ці іспити  іноземними мовами, які вони мають знати на необхідному рівні”, – підкреслює Олена Шаповалова. 

Мова часто стає наріжним каменем для українських переселенців, адже більшість вивчала англійську, а іспити необхідно здавати національною мовою держави перебування. Для Анни з Черкас чеська мова стала випробуванням. Але жінка не здається. На відміну від іншої біженки – одеситки Анни Фіник, яка зовсім нещодавно повернулася додому з Англії. 

“Я дзвоню мамі і кажу, мовляв, мама, там твоя посилка прийшла. Кур'єр під'їхав, вийди, будь ласка. І мама виходить. І тут я з квітами виходжу з машини. Вона в плач, я в плач. Вона про це зовсім не знала, я не казала, що я приїду”. 

До війни Анна Фіник кілька місяців заробляла гроші в англійському містечку Герефордшир. Працювала менеджеркою з якості продукції на одному з підприємств. Робота була дотична до фахової, адже Анна за освітою також менеджерка. Тому, коли почалася війна, дівчина вирішила знову повернутися на цю саму роботу. Та не очікувала, що конкуренція цього разу буде вищою, а умови праці значно жорсткішими: “Важко було поєднувати і блогерство, і роботу по 6 днів на тиждень. А влітку взагалі було по 10-12 годин. І у нас був єдиний вихідний”. 

Ані чудове знання англійської мови, ані диплом про вищу освіту так і не допомогли Анні знайти роботу, що могла хоча б наблизити її до рівня життя, залишеного в Україні. Заробітків не вистачало навіть на пристойне житло: “У нас кухня була в середині приміщення, а в душ потрібно було йти на двір. Наприклад, якщо влітку це нормально, то восени погода була не дуже, тому що дощ, десь 5 градусів тепла, а ти йдеш вулицею в душ”. 

Тепер Анна Фіник планує шукати роботу, але вже вдома. Проте, і це виявилось не дуже просто. У січні 2023-го Нацбанк оцінював рівень безробіття в Україні у межах 30%. Тож диплом про вищу освіту зовсім не гарантує працевлаштування. 

“Сьогодні є потреба в кваліфікованій робочій силі. Тобто, потрібні робітничі професії, бетонярі, дуже важливим є запит на водіїв. І ця тенденція підкреслює, що сьогодні нам більше потрібні фахівці з професійною технічною, аніж з вищою освітою”, – зауважує Ірина Шумік, генеральна директорка директорату професійної освіти МОН.  

Анна Волошина з Черкас не поспішає повертатися в Україну, шукає роботу в Чехії і мріє, що одного дня зможе повернути свою професію – вчительки української мови. 

“На сьогодні я перебуваю на біржі праці. Тут це називається уряд праці. Адже кожного місяця приходжу в зазначений день. Подаю документи, що я зробила за цей місяць”. 

“Якщо ми говоримо про вчителя української мови, мені дуже хочеться щоб у цієї людини була можливість реалізації, бо ми плануємо поширювати знання про Україну. Відкривати українські студії за кордоном. Дійсно, більше приділяти уваги тому, щоб європейський світ знав про Україну, вивчав українську мову українську культуру”, – бажає Анні успіху Олена Шаповалова.