Великі оператори зв'язку знищіли малих. Тепер в прифронтових територіях інтернету нема і не буде

Сьогодні з'явився в фейсбуці пост нардепа Федієнка. Роками велика трійка мобілщиків нищіла малий телеком, натомість у прифронтових територіх немає аж ніякого інтернету: "Мобільний звязок не працює, а влада пише листи не мобільним операторам, а малим операторам, щоб ті послали людей під дрони, фпв та молнії щоб відновити оптиничний інтернет який там вже знищений в нуль."

Пост народного депутата Олександра Федієнка вартий значно більшої уваги, ніж може здатися на перший погляд.

Бо за його емоційними словами про Мінфін, податкову, «велику трійку» та знищення малого і середнього бізнесу стоїть набагато серйозніше питання: а що насправді отримала Україна після багаторічного витіснення з телеком-ринку малих та середніх операторів?

Федієнко фактично ставить владі дуже просте запитання: якщо нам роками пояснювали, що великий системний бізнес сильніший, надійніший, технологічніший і здатний забезпечити українців зв'язком у будь-яких умовах, то де він зараз?

І це запитання дуже незручне.

Депутат прямо пише про ситуацію на прифронтових територіях: мобільний зв'язок не працює, а державні органи звертаються до невеликих операторів із вимогами відновлювати оптичні мережі.

Тобто держава, яка роками говорила про необхідність укрупнення ринку, у найважчий момент раптом згадує про тих самих маленьких операторів, яких цей процес і витісняв із ринку.

Причому згадує не для того, щоб захистити їх чи допомогти, а щоб сказати: їдьте і відновлюйте зв'язок там, де мережі вже фактично знищені.

Під дронами. Під FPV. Під обстрілами.

І тут виникає головне питання.

А де великі національні оператори?

Де той самий «системний бізнес», який десятиліттями позиціонувався як основа національної телекомунікаційної інфраструктури?

Де його величезні інвестиції?

Де технологічні можливості?

Де заявлена здатність забезпечувати стійкість мереж?

І чому в результаті відновлення зв'язку на найбільш небезпечних територіях знову фактично перекладається на плечі невеликих операторів?

Це вже не питання конкуренції.

Це питання державної політики та національної стійкості.

Коли «слабких» знищували, ніхто не думав про завтрашній день

Український телеком останніми роками рухався у напрямку концентрації.

Малому оператору дедалі складніше працювати. Регуляторний тиск зростає. Вимоги збільшуються. Адміністративні витрати ростуть. Доступ до інфраструктури перетворюється на окрему проблему. Держава регулярно вигадує нові правила, звітність та платежі.

І все це часто подавалося під дуже красивими словами:

цивілізований ринок, європейські правила, укрупнення, боротьба з нелегальними операторами, підвищення якості послуг.

Але у війни є дуже проста властивість: вона швидко перевіряє всі ці красиві теорії на практиці.

І виявляється, що велика кількість невеликих операторів, які працюють локально, мають власні оптичні мережі, знають свою територію і можуть швидко реагувати, — це не «рудимент минулого».

Це елемент резервування національної телекомунікаційної системи.

Якщо один великий оператор виходить з ладу, це проблема.

Якщо одночасно виходять з ладу кілька великих операторів — це вже системна проблема.

А якщо паралельно знищити або витіснити десятки й сотні локальних операторів, які могли б забезпечувати альтернативні канали зв'язку, — це вже створення системної вразливості власними руками.

Держава не може одночасно знищувати малий бізнес і вимагати від нього рятувати країну

Саме тут пост Федієнка потрапляє в десятку.

Держава не може роками ставитися до малого оператора як до проблеми, джерела додаткових перевірок, звітності та платежів, а коли починаються серйозні проблеми — згадувати про нього як про останню надію.

Це принципово неправильна модель.

Якщо локальний оператор потрібен державі для забезпечення зв'язку під час війни, держава повинна створювати умови для його виживання, а не робити його існування дедалі дорожчим.

Причому йдеться не про благодійність.

Йдеться про банальну економічну логіку.

Резервування мережі коштує грошей.

Але відсутність резервування може коштувати значно дорожче.

Найбільший парадокс

Парадокс полягає в тому, що чиновники можуть одночасно говорити про цифрову стійкість, розвиток електронних комунікацій, доступність Інтернету та відновлення інфраструктури — і водночас проводити політику, яка робить виживання невеликих операторів дедалі складнішим.

Це і є проблема причинно-наслідкових зв'язків.

Можна написати десятки стратегій цифрової трансформації.

Можна провести сотні нарад.

Можна організувати міжнародні конференції.

Можна звітувати про «європейські практики».

Але коли після чергового удару виявляється, що зв'язок потрібно відновлювати людям, які працюють на місцевому рівні і ризикують життям, виникає просте запитання:

а хто і навіщо роками будував саме таку систему?

Це вже не про «велику трійку»

І було б неправильно зводити всю проблему лише до трьох великих операторів.

Проблема значно ширша.

Вона стосується державної політики, регулятора, податкової системи, доступу до інфраструктури, вартості ведення бізнесу та ставлення держави до малого і середнього телеком-бізнесу.

Бо якщо держава хоче, щоб оператори відновлювали мережі на прифронтових територіях, вона повинна чесно відповісти:

що вона зробила для того, щоб ці оператори взагалі дожили до цього моменту?

І чи не вийшло так, що сьогодні держава пожинає результати власної політики?

Спочатку малих операторів можна було вважати «незначними гравцями».

Потім їх можна було обкладати новими вимогами.

Потім ускладнювати правила роботи.

Потім створювати умови, за яких частина з них змушена йти з ринку.

А потім, коли приходить війна, раптом виявляється, що ці маленькі оператори були потрібні країні значно більше, ніж комусь у кабінетах здавалося.

І це, мабуть, найгірший висновок із усієї цієї історії.

Україна зараз платить не лише за зруйновані ракети та кабелі.

Вона може платити ще й за помилки власної регуляторної політики.

Тому пост Федієнка — це не просто чергова сварка депутата з чиновниками.

Це привід поставити значно серйозніше питання:

чи не знищували ми власну телекомунікаційну стійкість у мирний час, а тепер дивуємося, чому її не вистачає під час війни?

І відповідь на це питання потрібна не Федієнку.

Вона потрібна всій державі.