Померла дружина відомого українського письменника Павла Загребельного
Про у фейсбуці повідомила з посиланням на доньку письменника Марина письменниця Світлана Короненко:
Донька Павла Архиповича Загребельного Марина повідомила про смерть Елли Михайлівни Загребельної, своєї мами і дружини письменника.
Можна багато сказати зараз слів про цю дивовижно мудру і красиву жінку, але хочу подати цей фрагмент її інтерв’ю 2010 року “Газеті по-українськи”, де вона, говорячи про свого геніального чоловіка, розповідає й про себе, і про їхнє дивовижне кохання.
“— У цій хаті ще ніколи не проводили інтерв”ю, — запрошує до будинку господиня. — Павло Архипович не любив цього.
У рамах висять фотографії Павла Архиповича у різні періоди життя.
— Недавно побачила сліди від жовтих капців, які чоловік останнім часом носив. Він дуже мерз у руки та ноги. Я ванночки йому гарячі робила, а дочка Маринка привезла теплі хутряні капці. Ті сліди стали, ніби до мене йти збираються. Я злякалася. Боком обійшла їх і вмилася холодною водою.
Раніше часто снився. Ніби стоїть стіл, накритий білою скатертиною, посуд на ньому білий розкладений. Зверху Павло з”являється у благенькій блакитній сорочечці й тягне до мене руки, а я до нього. Відчуваю холодний дотик і прокидаюся. Знайома сказала, що я не відпускаю його від себе і він мучиться на тому світі. Порадила запалити свічку перед портретом і молитися. Після приснилося, що Павло тягне довгі руки, та я вже не відчуваю холодного дотику. Більше він мені не снився.
На білій скатертині тарілки з домашньою кабачковою ікрою, смаженими курячими крильцями, печеними яблуками.
— Я від мами навчилася гарно готувати. Люблю, коли гості добре їдять. Павло Архипович був не капризний у їжі. Дуже смачні шашлики без рецепту робив. Досі ті, хто бував у нас, згадують. Біля нас жили Малишко, Чабанівський, Тобілевич, Дяченко, Дімаров. Ми часто збиралися в карти грати, а дружина Малишка не вміла. Казала, що для неї надто розумна гра.
Двоповерховий будинок на чотири кімнати раніше був дачею Загребельних. Згодом вони переїхали сюди жити, а квартиру в Києві залишили дітям.
У вітальні досі лежить лінолеум, який стелив Павло Архипович, коли ремонтував підлогу.
— Ми з ним починали в малесенькій коморці двірника в Дніпропетровську. Одна стіна була постійно мокра. Я почепила не неї килим, сама під нею спала. Як дочці Марині було 3 роки, нам дали дві кімнатки в комунальній квартирі в Києві. У шести кімнатах жили 16 чоловік. У ванну, на кухню прорватися було неможливо. Але жили весело. П”яний сусід страшно матюкався. Який у нього був словниковий запас, які мовні звороти! Павло казав, що молодим письменникам треба повчитися.
Машину “побєда” купив на честь народження сина
Ложкою розбирає печене яблуко.
— Якось приходжу додому, а в нього температура під 40. Лікарі налякали, що це якась страшна інфекційна хвороба. Забрали в лікарню. У квартирі все хлоркою облили, речі перепсували. Ні ковдри, ні одягу, тільки мала дитина на руках. За тиждень медсестра сказала, що то запалення легенів. Через півтора місяця його виписали. А за якийсь час у нього голос став пропадати. Як не міг говорити, писав мені записки на дешевих блокнотиках.
Запрошує на другий поверх, де зберігаються особисті речі чоловіка. На стінах розвішані маски африканських племен.
— Ми з ним увесь світ об”їздили. Але ці маски він з онуком на якомусь ринку купив. Я нічого тут не міняла. Оце ліжко, де він спав. Любив лежати на твердому. А це його улюблене крісло, — сідає на край старого низького крісла, бере зі столу папір. — Отак зігнувшись писав цілу ніч. Ну хіба можна в такому положення нормально дихати? Добре, хоч лампа була, бо раніше працював при свічках.
Відкриває шафу-купе. Витягує чорну, в жовті квадратики, сорочку.
— Це його улюблена, одягав її найчастіше. Пам”ятаю, як у ній цитував мені Шевченка: “І все заснуло, і не знаю, чи я живу, чи доживаю”. Казав: “Елло, як просто, а це ж геніально!”
Відвертається, аби втерти сльози. Механічно протирає скло на столі, під яким лежать чорно-білі фотографії дітей. Помічає фото чоловіка біля машини.
— Це наша “побєда”. Павло купив її на честь народження сина Михайла. Біля нас один пісок був — автомобіль більше доводилося штовхати, ніж їхати. Коли ввечері приїжджав, біг до друкарської машинки. Маринка з Михайлом залізали йому на плечі й співали, а він цокав на машинці допізна.
Відчиняє дерев”яні потайні двері в слабо освітлену кімнату. Вона захаращена картонними коробками.
— Сюди я ще нікого не пускала. Тут зібрані більшість його речей. Багато рукописів складені в ящики, ще не встигла розпакувати. Он на дзеркалі стоять шкатулки, куди він складав папірці із записами-нагадуваннями. На стінах фотографії з його села розвішані. Він любив своїх персонажів списувати з односельців. Однокласник Василь Гнатович Коваленко у романі став Василь Гнатенко. У “Богдані” всі козаки змальовані з односельчан. Мені переказували, що багато хто себе впізнавав.
На ящиках складений старий комп”ютер.
— Не любив на ньому працювати. Як йому його дали, так і пилиться до сих пір. Павлові здавалося, що коли витягаєш штепсель із розетки, у комп”ютері все помирає. Останнім часом писав від руки. Я вже почала писати спогади про нього, але ще нікому не показувала. Сподіваюся, за рік-другий видам.