Петро Мага: «Я ненавиджу інтернет тому, що вся гидота світу перемістилася туди»

На Вашу думку, є в українському інтернеті блоги варті уваги, інтернет-журналісти чи сайти, яким можна довіряти?

Я людина, яка фактично нічого не читає в інтернеті. Я читаю книжки і дивлюся телевізор. А щодо мережі, то я слідкую лише за sport.ua. Тут я дивлюся новини спорту, трансферні новини сезону: хто куди перейшов, хто кому скільки забив. Я ненавиджу інтернет через те, тому що вся гидота світу перемістилася туди.

Я розумію його важливість, розумію наскільки це класно, коли ти можеш дізнатися все, що тебе цікавить. Втім, питання інтернету, просунутості і гаджетів – не до мене. У Макаревича є дуже хороша пісня, яка починається словами: «Вот море молодых колышет супер басы, мне триста лет я выполз из тьмы». От, це я.

Однак, всі вигоди і необхідність інтернету я зрозумів тоді, коли хотів подивитися, де був, не по своїй волі, мій дід, коли у нього забрали землю у Закарпатті. Я шукав, що являв собою Пермьлаг – одне з ГУЛАГівських управлінь. І, звісно, саме завдяки інтернетові мені не треба було йти у якісь бібліотеки і перелопачувати купи архівних документів. Інтернет – геніальна штука, але є ще інший його бік – це коменти.

Тим не менше у Вас iPhone 4G, який передбачає, бодай якусь, та просунутість. Чи не так?

Так отож. Думаю, що мавпа швидше стала людиною, ніж я його опанував. Я примудрявся вухами, і навіть щоками вмикати все, чого чіпати було не потрібно. Але зараз я можу сказати, що я просунутий айфоніст. (сміється)

Насправді, цей телефон – дуже доречний подарунок на сорокаріччя. Мені його подарувала друг нашої родини Людмила Супрун. Я був йому дуже радий, тому що за кілька днів до цього, моя Nokia зробила мені «фінт ушамі» і завалила всю телефонну книжку. Тоді, зникли усі номери телефонів і депутатів Верховної Ради, і Кабміну, і зірок шоу-бізнесу – просто все.

Мене ще деякі просунуті друзі питали: «А чому ти не позаганяв усі телефони у комп’ютер?». Мені було трохи смішно, я дивився на них і казав: «Люди добрі, наскільки Ви переоцінюєте мене у цьому плані».

Влесне, повертаючись до теми коментів. Чим вони Вам не подобаються?   

Я переконаний, що кожна розумна, інтелігентна, вихована і адекватна людина завжди тримає свої думки при собі. А людина, яке переповнена всілякою нечистю по вуха, і їй просто нема куди її виплеснути – пише коменти.

Що ж до політичного троллінгу в українському інтернеті – це явище довговічне?

Чесно кажучи, мені іноді страшно від того всього, що я читаю. Окрім того, що є політично проплачені коментарі, є ще й препаскудна людська заздрість від власної нереалізованості і реалізованості іншої людини.

От, скажімо, з того всього, що приходить мені на програму, я вже можу визначити хто і що писав, навіть ніки вже впізнаю. Часом, проходять такі відверті розповіді про політичні оргії і хто з ким і за яке крісло, що волосся дибки встає.

З проплаченими коментами все просто – вони йдуть пачками, коли той чи інший політик починає говорити. Там навіть по стилю можна зрозуміти, що це пише «банда» людей, яким наказали/заплатили.

Як Ви визначаєте, які листи чи коментарі будуть озвучені в ефірі?

А от так. Читаю те, що вважаю за потрібне. Я стільки років у цьому всьому, що вже можу відрізними, де заангажована балаканина, а де правда.

Російська революція справді виросла з Twitter, як гадаєте?

Люди відчули слабину влади. Не буває у світі наполовину диктатур. А у такій державі як Росія може бути лише абсолютизм або хаос.

Людям, які виросли і жили усе життя при повній сталінській диктатурі, важко. Я знаю по своєму батькові. Йому навіть зараз страшно говорити зі мною по телефону на якісь політичні теми.

Тому, я не вірю, що геть усі сіли у Twitter і почалася революція. Це рівносильно тому, коли кажуть, що в Україні всі вийшли на Майдан за гроші.

Але знаєте, і те, що сьогодні відбувається у нашій країні далеке від ідеалу – маю на увазі, те, що ми бачили у Верховній Раді. Коли Президенту не дають сказати слово – це карти у руки тим, хто вважає Україну «банановою республікою» і завжди принагідно тицяє у неї пальцем, як у країну не зрозуміло якого сорту.

На Шустер Студії щоп’ятниці діється казна-що. У Вас не виникає бажання махнути рукою і сказати: «Все, хлопці, далі без мене»?

Ні, не хочеться. Там нічого страшного не коїться. Всі ж вже наперед знають, хто, що і кому скаже – це вистава. Всі люди знають, що Отелло задушить Дездемону, але все одно дивляться. Є купа людей, які у п’ятницю не можуть заснути, поки не проматюкають усіх політиків.

Що ж до колег, то у мене з усіма прекрасні стосунки: починаючи від тих жінок, які прибирають у залі і закінчуючи головним редактором.

Тим не менше, як після того всього вилитого з екрану бруду, Ви можете перемкнутися на щось прекрасне і писати вірші? Хіба це реально?

Я не дуже люблю говорити пафосних фраз про те, що кожна дитина народжується у крові і у бруді одночасно і т.д. Але ж це, насправді, так.  Тому, у нас має бути стійкий імунітет до таких речей.

Окрім цього, навколо нас стільки різних і прекрасних світів. Чого лиш варта поїздка о четвертій ранку на рибалку – це ж інша реальність. Тут немає ні чинів, ні посад, ні звань – всі просто люди. Концерти – це теж інше. От єдине, чого я взагалі не можу стерпіти – це гламурні тусовки.

Чому так? Ваша жінка теж цим не цікавиться?

Моїм життям цікавиться, а от тусовками – ні. За минулий рік єдиний раз, коли ми вибралися кудись, окрім мого ювілейного концерту, це, напевно, презентація диску Володимира Гришка. Власне, здається, і все. Я не можу спілкуватися з людьми, які з собою возять у машині по 14-15 різних нарядів.

Ви виховуєте двох дорослих доньок. Чому Ви їх вчите, чого вони точно не мають робити?

Моїй старшій доньці двадцять років, молодшій – шість. Старша вчиться в театральному і, часом, іде ставити вистави для тієї молоді, яка ходить у театр у навушниках і з жуйкою у роті. Я просто перестав ходити у кіно, тому що не можу витримати, коли біля мене напихаються попкорном і колою.

Тому, я добре розумію, у якій країні жити моїм дітям. Молодшенька скоро буде іти до школи, а там не так вже й багато залишилося тих типових вчительок «Ганн Іванівних» і «Марій Петрівних». Все більше тих, у яких не вчительство стоїть на першому місці.

Більше того, зараз ми підходимо до справжньої катастрофи – підростає покоління дітей заробітчан, які були покинуті батьками тут. Це діти, яким замість батьківської любові надсилалися гроші. Це діти, які вчаться у медінститутах навіть не відвідуючи їх. У західноукраїнських вузах є навіть точно встановлені такси на все: на вступ, на прогул, на іспит, на залік.

Тому, звісно, я переймаюся за те, як житимуть мої діти.

Ваша акторська кар’єра якось розвивається?

Поки що ні. Мені чогось не вистачає у Києві. Поки що я не знайомий з тим режисером, команди якого я, як слухняний актор, готовий був би виконувати. Київським театрам, на відміну від російських, не вистачає життя. Тут все тихо і спокійно: нема ролей, а нам і не треба.

Але чого варте відчуття, коли я виходжу на середину футбольного поля і починаю говорити. Коли шістдесятитисячний стадіон затихає і чути лиш голоси. Та чи це не театр? Думаю, що багато акторів можуть лише мріяти про це.

Кажуть, що успішна людина не та, у якої є сторінка у facebook і vkontakte, а та, у якої сторінка у Вікіпедії. У Вас є. Ви вважаєте це якимись доказом успішності?

Якщо оцінювати все у контексті 2000 року, коли я приїхав до Києва і спав в офісі у Паші Зіброва, а сьогодні приїхав до Вас на інтерв’ю з гарного будинку на хорошому авті, то так – сьогодні я успішний. Але, якщо говорити про Петра Магу у контексті якихось олігархів, то ні, я не настільки заможний.

Мені подобається, як колись говорив Михайло Жванецький: «Мой дом постоен из Ваших аплодисментов». Так само і у мене: я знаю яким концертом я заробив на кожне вікно і кожні двері у своєму будинку.

Я не хочу гнівити Господа. Я зробив менше, ніж міг би, але більше ніж пересічна людина.

Фото: internetUa та Savik Shuster Studio