Микола Кулеба: «Інтернет із погляду дитини є безпечним середовищем, де вона готова на дії, неприйнятні офлайн»

Про державну стратегію протидії домашньому насильству, способи запобіганню дитячим суїцидам, а також про фейки стосовно закриття шкіл для дітей з інвалідністю Тижню розповів Уповноважений Президента України з прав дитини Микола Кулеба.

Ви обіймаєте посаду Уповноваженого з прав дитини ще з часів Революції гідності. Розкажіть, які тенденції у цій сфері простежуються в Україні?

— На жаль, ми не можемо сказати, що за всі роки незалежності України діти бодай колись були пріоритетом держави. Але це питання не тільки до неї, а й до суспільства загалом. У державній політиці розвинених країн багато робиться для того, щоб зрощувати нове покоління з максимальним розумінням його потреб. Держава намагається правильно сформувати політику для досягнення найкращого ефекту. Наприклад, якщо ми не попіклуємося і не створимо умов для збереження здоров’я дитини та забезпечення її повноцінного розвитку з моменту її народження, то надалі це відобразиться на якості життя цієї людини і цілого суспільства. На жаль, вже в шестирічному віці 30% дітей мають хронічні захворювання. Тому правильно (і ефективно) робити все можливе, щоб максимально зберегти здоров’я дитини, починаючи з вагітності та народження. Слід надавати підтримку родині, щоб дитина не отримала інвалідність чи не померла через сімейне неблагополуччя. І завдання держави — розвинути сферу послуг, необхідних для цього. З демографічною ситуацією, яка є в країні, допомога держави має бути суттєвою, щоб у сім’ї була впевненість, що вона зможе утримувати дитину, а в держави — що дитина не зазнає жорстокості, насильства, недбальства та повноцінно зростатиме у власній родині.

Понад 20 років тому в Україні почалася боротьба з дитячою безпритульністю, з’явилися державні та недержавні притулки для таких дітей. Держава почала формувати політику щодо попередження соціального сирітства і забезпечення прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. І це привело до суттєвого зменшення кількості дітей на вулицях та сиріт в інтернатах. Зросла кількість людей, які всиновлюють дітей, створюють прийомні родини, дитячі будинки сімейного типу. Водночас було вдосконалено законодавство: вийшла низка законодавчих актів, які унормували та зміцнили систему захисту прав та інтересів дітей так, щоб діти мали більше можливостей виховуватися у родині — рідній чи прийомній. Після 2014 року у декого були песимістичні прогнози, що вулиці міст знову, як у 1990-х роках, наповняться безпритульними дітьми. Але цього не сталося — система змогла відповісти на виклики, пов’язані з військовою агресією Росії. Сотні тисяч переселенців, які опинилися у всіх областях України, змогли одержати підтримку від держави, а діти — доступ до дошкільної та шкільної освіти. Було багато проблем, але масової безпритульності дітей вдалося уникнути. За ці роки з’явилися програми підтримки сімей із дітьми, держава почала виділяти кошти на придбання житла для дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та родин, які створюють дитячі будинки сімейного типу для 5 і більше дітей. Підвищилися виплати опікунам, піклувальникам, прийомним батькам, батькам-вихователям. Сподіваюся, що цей рух не зупиниться, а навпаки — сім’ї на рівні кожної територіальної громади почуватимуться впевненішими щодо виховання своїх дітей.

Зараз відчувається шалений тиск на тих, хто займається реформою деінституціалізації. Хто зацікавлений у тому, щоб діти з інвалідністю або з нефункціональних родин обов’язково перебували у закладах із цілодобовим утриманням?

— Гадаю, процес усе ж не зупиниться, хоча він може сповільнитися через процеси, які зараз відбуваються в державі. Основна ідея деінституціалізації — забезпечити право дитини на гідність та сім’ю. Це питання світоглядне, і тому зупинити процеси намагаються ті, хто має пострадянське бачення інтересів дитини: начебто для дітей, які мають інвалідність, або дітей із сімей, які перебувають у складних життєвих обставинах, треба створювати якісь особливі умови виключно в ізоляції від суспільства. Це хибне уявлення, що допомога держави має полягати в тому, щоб малу дитину, наприклад, із порушенням зору чи слуху, забирати від батьків, щоб навчати та соціалізувати в умовах закритого закладу. Насправді ми вже п’ятий рік проводимо моніторинг і можемо констатувати: причиною того, що дитину відривають від родини і переміщують до такого закладу, є бідність, неблагополуччя і неможливість отримати послуги (освітні, медичні, реабілітаційні) поблизу дому. А також стало звичним і зручним (особливо для колишніх випускників таких закладів) віддати свою дитину на виховання до інтернату. Інтернатні заклади кровно зацікавлені у контингенті дітей, і більшість із них просто паразитують на сімейному горі, їздячи по селах та вмовляючи батьків віддати їм дитину. Але Україна як держава має змінити таку ситуацію і показати суспільству, що державна підтримка сім’ї — це не забрати дитину в інтернат, а вирішити проблему для кожної родини і задовольнити потреби кожної дитини, не розлучаючи її з батьками.

Деякі народні депутати, зокрема Павло Сушко (заступник голови фракції «Слуги народу» у Верховній Раді — Ред.), почали поширювати фейки, нібито реформа відбувається, щоб масово позакривати спеціальні заклади освіти для дітей із важкими порушеннями здоров’я. Звісно, суспільство було обурене інформацією, поданою в такий спосіб. Я даю фахову відповідь: реформа не закриває спеціальні школи, вона спрямована на зменшення кількості дітей, які цілодобово живуть в інтернатах, незалежно від їх типів. Суть цієї реформи — створити умови за місцем проживання дитини, щоб вона ходила до школи і проживала з батьками. Наразі частина спеціальних шкіл-інтернатів була трансформована у спеціальні школи без цілодобового проживання дітей, і жоден заклад для дітей із важкими порушеннями не ліквідували. У деяких інтернатах була проведена комплексна оцінка дітей, яка показала, що значна їх частина має фейкові діагнози, більшість може отримувати освіту в режимі інклюзивного навчання, а деякі й інклюзії не потребують. Тому мені здається, що подібні депутатські активності лише збурюють суспільство і вводять людей в оману. І мені дивно, що є депутати, які всупереч рекомендаціям Комітету ООН з прав дитини, відповідно до яких інституційне розміщення дітей допускається лише як крайній захід, борються за систему інтернатів із цілодобовим перебуванням у них дітей, вважаючи прийнятним розлучення дитини з батьками.

Я впевнений, що це питання пріоритетів: ми маємо не зберігати інтернатні заклади за будь-яку ціну, а допомагати дітям виховуватися у родинному колі та розвивати якісні освітні, медичні та соціальні послуги за місцем проживання. Саме на це мають бути спрямовані кошти державного бюджету — а це понад 12 млрд грн щорічно, з яких 88% йде на утримання будівель і персоналу, більшість з якого є технічним та адміністративним. Я б краще витратив ці кошти на вузькоспеціалізований персонал, наприклад, на логопедів, сурдологів, тифлопедагогів, на послугу денного догляду, який полегшував би життя батьків, на транспорт для дітей для довезення їх у спеціальні школи, куди вони їздили б тільки для навчання, а не проживання. На жаль, порівняно з сусідами — Польщею, Румунією, Молдовою — ми є антилідерами з кількістю дітей, які виховуються в інтернатній системі. Сподіваюся, що ми теж зможемо кардинально змінити цю ситуацію. Тому я категорично проти зупинки чи відтермінування цієї реформи, як це передбачається одним із проєктів постанови Кабінету Міністрів України, що розробляється Мінсоцполітики. Насамперед проти того, щоб відтермінувати до 2026 року припинення влаштування до інтернатів дітей віком до трьох років. Відповідно до стратегії, це треба було б зробити, вже починаючи з цього року, бо саме на дітей цього віку інституційний догляд впливає найбільш травматично, про що свідчать численні дослідження. В Україні понад 1,5 тис. дітей віком до трьох років щорічно влаштовуються в інтернати. Я абсолютно впевнений, що держава має достатньо ресурсу, щоб створити належні умови для цих дітей і не допустити потрапляння їх до таких закладів.

Якими є основні проблеми захисту дітей, пов’язані з російською агресією? Яким чином вдається їх вирішувати?

— На жаль, із початком військової агресії Росії ми не маємо доступу до частини своїх територій, але знаємо, що там ведеться цілеспрямована пропагандистська робота з виховання цілого покоління дітей в атмосфері ненависті до України. Діти не вивчають української мови, історії України, натомість їм нав’язують ідеї «русского мира» і навіть залучають до лав бойовиків. Усе це — частина гібридної війни. Але держава Україна може реагувати на ці виклики, наприклад, спеціальними програмами, які стимулюють молодь виїжджати з окупованих територій. Для цього створені можливості навчатися в українських школах дистанційно, запроваджені спеціальні умови для вступу молоді у заклади вищої освіти. І держава націлена на розширення таких послуг для молоді з окупованих територій.

Змінюється й ситуація у прифронтових населених пунктах. З самого початку конфлікту мені доводилося займатися евакуацією сімей із дітьми, бо для 2014–2015 років це була актуальна проблема. Пам’ятаю, як вивозив останню дитину з селища Піски, яке було зруйновано. І мати, і дитина, перебували у дуже складному психологічному стані, що й не дивно за тих жахливих обставин. У різних колах тоді точилися дискусії щодо обов’язковості евакуації всіх дітей із лінії фронту. Проте жити там, де вони звикли — це право батьків, право родини. Держава може запропонувати їм варіанти евакуації, але змусити виїхати — ні. Проте зараз у прифронтових населених пунктах ситуація дещо інша. Вже неактуальне питання масового переселення чи евакуації. Всі діти мають доступ до освіти — десь відновили школи, десь ходить шкільний автобус. Міжнародні благодійні організації допомагають вирішувати питання, зокрема психологічної допомоги, держава налагодила медичне обслуговування та соціальний супровід. Але конфлікт триває, і небезпека зберігається, тому більшість дітей не має відчуття стабільності, спокою, які саме у дитячому віці є основою здорового розвитку.

Майже рік увесь світ живе в незвичному режимі протиепідемійних обмежень. Які виклики постали перед українцями у сфері забезпечення рівних прав дітей щодо навчання?

— Дистанційне навчання не є чимось новим для України, але щоб перейти на таку форму навчання всім і одночасно — до цього ми не готувалися. Внаслідок пандемії ми отримали цей виклик: буде або так (тобто дистанційно), або ніяк. І на початках, хоч як прикро, були випадки, коли було ніяк — права сотень дітей на освіту були порушені, бо не лише система освіти не була готова, а й не всі сім’ї були забезпечені засобами для комунікації. Наприклад, майже 50 тис. дітей із інтернатних закладів повернули додому, але більшість цих закладів, особливо спеціальних, не організували дистанційне навчання.

Однак цей виклик став для держави поштовхом розвивати різні види навчання. І добре, що на якомусь етапі почали, наприклад, трансляцію уроків для різних класів на телебаченні та пожвавили процес наповнення інтернет-майданчиків якісними освітніми проєктами. Зараз ми можемо сказати, що дистанційна освіта в Україні набрала нових обертів. Будь-які карантинні заходи вже не вплинуть на якість освіти так суттєво, як це було ще рік тому. Гадаю, ми як система впоралися. Але карантин показав іще один важливий бік проблеми: батьки постали перед необхідністю безпосередньо брати участь у навчанні своїх дітей. І не всі витримали таке навантаження — хтось не зміг якісно організувати умови для дитини, дисциплінувати школяра, контролювати його присутність на уроках. На жаль, частина дітей тимчасово втратила можливість навчатися саме через неготовність (або неможливість, наприклад, через роботу) батьків бути залученим до процесу. Але позитивом я вважаю те, що батьки отримали змогу спостерігати за якістю освіти. Хоч і не завжди це виходило конструктивно: хтось сильно нервував під час онлайн-уроків, не стримувався у коментарях стосовно дітей чи вчителів під час навчального процесу. Тож пандемія вплинула на освітній процес: показала і якість освіти, і фаховість вчителів, і готовність батьків допомагати своїй дитині, і спроможність системи змінюватися.

Захищати дітей слід багато від чого: на слуху жахливі історії про сексуальне, фізичне й навіть медичне насильство. Ми всі були збентеженні серією дитячих суїцидів, які прокотилися по країні. Що, на вашу думку, потрібно робити, щоб суспільство максимально серйозно ставилося до найменших проявів агресії до дітей?

— Я розумію, що система повинна на це реагувати. Але багато що залежить виключно від конкретних особистих причин. 90% дитячих самогубств, не тільки в нас, а й у світі, відбуваються через або брак порозуміння з батьками, або нещасливе кохання, або насильство з боку ровесників чи старших. Так, нам треба активізувати діяльність відповідних служб, шкіл, батьківської спільноти щодо усвідомлення причин, які можуть призвести до самогубства, та їх усунення. Але зараз важливо, не щоб ми просто обговорювали ці прикрі випадки, а щоб кожен із нас почав аналізувати стосунки зі своїми дітьми. Часто батьки думають, що таке може трапитися лише в бідних та не зовсім функціональних родинах, однак практика показує, що до суїцидів частіше схильні діти з сімей, де вистачає всього, окрім уваги та тепла від батьків, прийняття дитини.

З розвитком соціальних мереж батьки нерідко замінюють особисте спілкування комунікацією в інтернетпросторі. Це вже стало звичкою: все, що треба, дитина сама знайде у мережі. І, на жаль, окрім корисної інформації, дитина, котра має певні з зазначених вище проблем, може знайти там тих, хто скривдить її або навіть підштовхне до суїциду. Я запропонував широке обговорення доцільності заборони чи обмеження за віком певних деструктивних мереж, де частіше за все створюються так звані «групи смерті». І я бачу доволі активну підтримку цієї ініціативи, хоча розумію, що це питання не конкретної мережі, а скорше інформаційної гігієни. Дослідження показують, що дітям достатньо до хвилини часу, щоб почати листуватися з незнайомою людиною, і 18 хвилин — щоб відправити інтимне фото цій людині. Інтернет із погляду дитини є безпечним середовищем, де вона готова на дії, неприйнятні офлайн. Ось це треба робити на різних рівнях: розповідати дітям про маніпуляції, які можуть бути небезпечними для них в інтернеті. Наприклад, перед новим роком спільно зі МБО «Служба порятунку дітей» ми розробили спеціальні навчальні програми для вчителів, які після тренінгів провели уроки з безпеки для понад 7 тис. школярів. Такі програми про різні види насилля обов’язково треба запроваджувати на державному рівні, щоб формувати загальне негативне ставлення до будь-якого насилля над дітьми.

Нині ми маємо такий високий рівень насильства, бо продовжується практика замовчування, яка існує ще з радянських часів. І хоча останніми роками питання нарешті перестало бути табуйованим і порушується на найвищих рівнях, однак для того, щоб суспільство стало здоровим, воно повинно перестати сприймати факт насильства як особисту справу насильника та жертви. Коли більшість громадян буде непримиренними щодо цього, люди не захочуть жити в суспільстві з таким рівнем насильства. Сподіваюсь, заходи, які зараз упроваджуються на рівні держави, приведуть до зміни свідомості кожного громадянина. Щоб кривдники розуміли свою «нерукостискальність» у суспільстві. Останніми роками ми значно просунулися на законодавчому рівні: прийняли закон про запобігання та протидію домашньому насильству, унормували питання протидії булінгу. Нещодавно ухвалено законопроєкт про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо імплементації Конвенції Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та такого насильства (Ланцаротської конвенції), де посилюється відповідальність за вчинення сексуального насильства над дітьми. І реформа деінституціалізації теж має знизити рівень насилля, яке відбувається в інтернатних закладах, про що ми теж часто чуємо у пресі та на судових засіданнях.

Звісно, ми ще на початку цього процесу. Багато хто досі не звертається до правоохоронних органів, бо не вірить у дієвість захисту. Але останнім часом ми бачимо, що кількість звернень зростає, що показує довіру людей та збільшення кількості позитивних кейсів, коли кривдника покарано або отримано заборонний припис, за умовами якого він не може наближатися до постраждалої особи. Маємо вже багато прикладів, які дають нам надію, що ми станемо суспільством, де насильство не толерують.