«Я до останнього не хотів їхати». Історія кримчанина, який залишив дім, рятуючись від російської мобілізації
Близько доби, під дощем і вітром, герою цієї статті, 31-річному кримчанину довелося простояти на російсько-казахстанському кордоні. Після оголошення Кремлем мобілізації сотні тисяч чоловіків призовного віку почали виїжджати з Росії, створивши багатокілометрові черги біля пропускних пунктів. В окупованому Криму, за словами української влади, правозахисників та представників Меджлісу кримськотатарського народу, призов виявився націлений насамперед на кримських татар. «Більшість мобілізаційних повісток розписано саме на киримли. Це ще один елемент геноцидної політики Росії», – сказав президент України Володимир Зеленський. Офіційної реакції російської влади на такі заяви не було.
Кримські татари призовного віку почали масово виїжджати з Криму до Росії, а звідти – до сусідніх країн. Серед тих, хто виїхав, виявився і герой цієї статті, кримський татарин, імені якого ми не називаємо на його прохання з метою безпеки його рідних. Він розповів проєкту Радіо Свобода Крим.Реалії про своє рішення залишити дім, про те, якою була ця дорога, і на що він сподівається тепер.
«Важко залишати сім’ю»
– Мені 31 рік. За професією я інженер-технолог, але займаюся підприємництвом – працюю у сфері торгівлі. Я одружений, у мене двоє доньок; старшій – чотири роки, молодшій у жовтні виповниться рік. Живемо ми у селі, в одному будинку з батьками.
Першим ініціатором, щоб я поїхав, була дружина. Спочатку розглядали варіант разом із двома братами вирушити до Польщі автобусом. Цей автобус раніше возив із Криму на материкову Україну, після початку так званої спецоперації (так у Росії називають повномасштабне військове вторгнення в Україну – ред.) вони вже у зворотний бік возили людей – з Херсону до Польщі та до балтійських країн. Однак у нас не було російських закордонних паспортів.
Я до останнього не хотів їхати – важко залишати сім’ю. До того, як я почув, що сестрі прийде повістка, я сумнівався – чи їхати.
Знайома сестри телефонує їй і каже: «Тут з’явилася інформація, що твоє прізвище є у сільській раді у списку на повістку». А моя сестра – фармацевт. Ми, як дізналися про це, швидко зібрали речі. Сіли вчотирьох у машину – я, два брати, сестра та батько – і вирушили до Казахстану.
Я розумів, що це надовго, але брав із собою лише найнеобхідніше, щоб коли батько вивантажить нас, не тягати із собою великих сумок. Плюс їжа та вода. З українських документів маю внутрішній паспорт, закордонний паспорт, документи з вишу – всі їх я, звичайно, взяв із собою. Чи не брав я фотографії? А вони всі ж є в телефоні.
Дощ, вітер і сніг
Кілометрів за 130 до кордону між Росією та Казахстаном нас зупинив казах на машині з російськими номерами і запитує: «Хлопці, ви їдете на кордон?» – «Так», – говоримо ми. «Дивіться, тут у селі остання заправка, далі заправок нема. Заїдьте, заправте повний бак. І дорогою заїдьте в магазин, скупіться», – каже він. Ми зробили, як він порадив. Потім виявилося, що від кордону до найближчого магазину, здається, 35 кілометрів.
У пішій черзі ми простояли добу. Батько залишив нас там, де закінчується черга з машин, і ми кілометрів 4-5 пройшли до кордону. Зустріли дві машини знайомих хлопців. Зайняли пішу чергу і щогодини ходили грітися в машину.
За цю добу і дощик у нас пройшов, і мокрий сніг, і вітер не припинявся взагалі. Відкритий степ, жодних зручностей: ні даху, ні санвузла. Вийти у степ у туалет для чоловічої статі ще нормально, а ось жінкам важко зовсім. Було холодно. Одягли на себе все, що було в сумках. Дівчата одягали по 2-3 штанів, 2-3 куртки.
Після того, як простояли на кордоні більше половини доби, почали складати список тих, хто стоїть у черзі, бо нахабних пик було дуже багато, і вони почали лізти без черги.
Заходили у прикордонну зону по п’ять осіб, ми були в 13-й чи 14-й п’ятірці. Одну групу могли пропускати і 15 хвилин, і 40.
Біля нас стояли люди з села неподалік кордону і чомусь були розлючені на нас. Ми спершу не розуміли, чому, а потім хлопці у черзі пояснили. З цього села за кілька днів до цього забрали [до російської армії] за повісткою понад 50 осіб. Саме село маленьке, біля кордону, і живуть у ньому переважно казахи. І нам кажуть: «Тепер вони розлючені на вас, бо їхніх хлопців забрали, а ви тікаєте».
«Я повернуся»
На самому кордоні викликали на додатковий допит – чи то кримських татар, чи то взагалі всіх із Криму. Зі мною теж говорили.
Всі переглядали, що є в телефонах. Я був перший з нашої групи, нічого не встиг почистити. Але жодних питань щодо телефону не було, проте якісь скріншоти перевіряльники робили та кудись відправляли.
Перше питання: куди їдеш. Я відповів, що їду до тітки на день народження. Він каже: «Ти ж розумієш, що тут 90% їдуть не відпочивати. Ми ж знаємо, куди ти їдеш». Я кажу: «Чудово, що знаєте, але я на своєму залишатимуся». Він спитав, як тітку звуть. Я назвав ім’я, прізвище, звісно, несправжні. «По батькові назви». – «Я не пам’ятаю, я з тіткою мало бачився». – «Номер телефону?» Я говорю, що номера немає, ми спілкувалися в соцмережах. Він записав її ім’я, місце, куди їдемо, мій телефонний номер. «Як ставишся до «спецоперації?» – «Я нейтрально ставлюся». – «Як нейтрально? Адже там наші хлопці гинуть, віддають кров». – «Ну нейтрально, що я тепер зроблю?» – «Підеш служити?» – «Якщо повістка мені прийде, тоді піду, а так – ні». Це вони мали на увазі, чи я піду добровільно. Хотілося сказати, що якщо інша сторона призве, тоді піду без сумнівів.
Коли пройшов кордон і опинився у Казахстані, було внутрішнє полегшення, тривога минула. Виходить, це перша моя подорож за кордон.
Грошей у мене вистачить на кілька місяців. Дружина робить документи на себе і на дітей. Як зробить, теж виїжджатиме з Криму. Плануємо поки що виїхати до Туреччини і зустрітися там, а як далі – вже дивитимемося.
Батьки підтримали наш виїзд. Якщо ти залишишся і тебе прийдуть забирати [до російської армії], то рідним важче буде з тобою прощатися. Вони розумітимуть, що ти йдеш на смерть. Самі ж батьки сказали, що за жодних умов не виїдуть із Криму.
Але я теж повернуся до Криму. Багато хто з тих, хто їде, такої ж думки – одного разу ми повернемося назад, все відновимо та піднімемо на ноги.