"Там на зірочці – Кирило". Історія матері, яка пережила полон та загибель сина-військового
Олена Марченко – з Маріуполя. Вона – мама двох воїнів "Азову". Її старший син Кирило загинув, вона не бачила його тіла і так з ним і не простилася. Молодший, Микола, – продовжує захищати Україну.
Під час блокади Маріуполя вона поховала свою маму просто на подвірʼї. А намагаючись виїхати – потрапила в полон, де разом із чоловіком провела понад пів року.
"Ти розумієш, що жила мирно, а зараз ідеш – і не можеш виправити плечі. Весь час чогось боїшся", – каже жінка.
Читачі "Української правди. Життя" – перші, кому Олена переповідає цей кошмар наяву.
"Те, що з нами сталося – це дуже страшно"
В Маріуполь сім'я переїхала зі Сніжного у 2002 році: закривалися шахти, роботи не було, життя практично зупинилося – місто помирало.
"Переїхали через дітей, щоб дати їм майбутнє. В Маріуполі все було добре у нас: ми працювали, діти навчалися Ми робоча родина. Все життя працювали, як і наші батьки. І ми жили добре: було, де жити і як", – говорить Олена.
Старший син – Кирило – народився у 1991 році. Молодший – Микола – через 1 рік і 4 місяці.
"Кирило змалечку був дуже самостійним, з ним ніколи не треба було сидіти, робити уроки. Він сам займався і вчився без трійок. Дуже любив футбол, йому подобалося стояти на воротах. Після школи вступив до інституту туристичного бізнесу в Донецьку, після закінчення – почав працювати в турфірмі в Маріуполі. Молодший спершу закінчив механіко-металургійний технікум, а згодом здобув і вищу освіту за спеціальністю право", – розповідає мама.
Обидва сини були футбольними ультрас. З цього, каже жінка, усе і почалося:
"Коли у 2014-му почалася війна, вони подали документи до "Азову". У нас із батьком не питали, просто поставили перед фактом. Нам не залишалося нічого, як підтримати їх, хоч було дуже страшно – адже це війна, на якій вбивають".
Батькам про війну вони розповідали дуже мало, берегли їх. Лише повторювали: "Все нормально, все в порядку".
Коли почалася Широкинська операція, вони зникли зі звʼязку. Мама вже потім по радіо дізналася, що "Азов" пішов в контрнаступ, який тоді врятував Маріуполь від обстрілів:
"Ми в Маріуполі жили в мікрорайоні Східний, це просто окраїна міста, спальний район. Поряд з нами – блокпост, і обстріли постійні. Але після тієї операції ворога вдалося витіснити в нижчу точку і по нас вони вже не могли стріляти. Саме ж Широкине знищено повністю, людей переселили – кого до Маріуполя, кого ще кудись".
З того часу з дітьми вони не проводили багато часу разом. Але коли була можливість, сини обовʼязково на вихідні приїздили на обід: сідали, ділилися кожен своїм, що в кого.
"Я їх попросила, щоб вони мені писали хоч трішечки. Це була моя умова. Якщо немає змоги говорити, то просто – одне слово. І так і було, я до цього звикла, – каже Олена. – Але те, що сталося з нами потім – це дуже страшно".
Тіла тижнями лежали у дворах
24 лютого сини умовляли її виїхати з Маріуполя. Кирило тоді сказав: ще є потяг до Львова, давайте. Та вона відмовилася – і дуже потім про це шкодувала.
"З нами жила моя мама. Їй було 78, вона хворіла. Сказала, нікуди не поїде. А я не могла її покинути, – розказала Олена. – Взагалі, я думала, що все мине. З 2014 року – стріляють і стріляють. Гадала, кілька днів постріляють і припиниться. І ми не поїхали нікуди, хоч діти наполягали".
26 лютого друг старшого сина перевіз їх зі Східного мікрорайону ближче до центру. Думали, там буде краще, але насправді – потрапили просто в пекло:
"Згоріли всі будинки, наш останній залишився. Після 15 березня почалися такі обстріли, що я вже не витримувала, це неможливо було витерпіти. До того ж ми переживали це не в підвалах, а нагорі, у квартирі. Мамі було дуже погано, я колола їй знеболювальне. Якось виглянула з балкона – стоїть наш танк. Я кажу: хлопці, як обстановка? А вони так подивилися і питають – що ви тут робите? Вам би треба було виїхати або в підвалі сидіти".
Тільки коли загорілася квартира просто під ними, вони все ж спустилися до підвалу.
"У мами віднялися ноги – вона просто волочилася, – згадує Олена, – Люди допомогли її спустити. Навколо пожежа, сильне задимлення. Що встигли, те і взяли".
Будинок горів ще добу. Вигорів повністю. Дим пробивався і до підвалу, але зрештою, на щастя, вивітрився.
У підвалі вони провели 6 днів, з 22 до 28 березня. На двір, навіть коли обстріли хоч трохи стихали, Олена не виходила, постійно була поруч із мамою – саджала її на стільчик поближче до виходу, щоб вона дихала.
Чоловік під обстрілами ходив по воду і по дрова. Коли обстріли ненадовго припинялися, люди на вогнищі у дворі намагались приготувати хоч якусь їжу, закипʼятити воду на чай. Усі ділилися, хто чим мав.
Старенька мама їла дуже мало, їй з кожним днем ставало гірше. Вона бідкалася, що як у війну народилася, так у війну і помре.
"26 березня в будинок зайшла русня. Вони відкрили двері в підвал, і деякі люди почали просто вішатися на них з криками "дорогенькі, як ми вас чекали". Для нас з чоловіком це був шок…Але в цьому будинку нас ніхто не знав, не знали, що наші сини в "Азові" – і це нас врятувало", – говорить Олена Марченко.
28 березня вони піднялися нагору, у те, що залишилося від вигорілої квартири: стіни полопалися, ламінат вздувся, все в сажі. Але у порівнянні з сусідськими – не найгірший варіант.
А наступного дня – Оленина мама померла.
"Я не знала, що робити, – говорить вона. – Русня казала, що всі трупи – хто вмирає, кого вбивають – виносьте на подвірʼя, ми будемо забирати і ховати їх у братських могилах. Але ж про це й мови не могло бути, я хотіла маму потім перепоховати. Чоловік пішов, попросив допомоги, викопали яму просто за будинком. Там маму і поховали. А люди виносили своїх рідних просто в килимах або в ряднині. І там, де ми готували їжу, вони лежали просто тижнями, стирчали ноги. Я не розуміла, як так можна".
"Бережи мати!": син прощався із батьками
Того ж дня, 29 березня 2022 року, загинув її син Кирило. Тоді вони цього не знали – дізналися лише коли після пережитих мук повернулися на підконтрольну Україні територію.
Востаннє вони бачилися 5 березня:
"Він приїхав, привіз нам продукти. Потім ще повернувся з ліками, павербанком. Маму якраз 5 березня паралізувало. В мене була істерика і я кажу: "Що робити, синок?". А він був такий спокійний. І це останній раз, 5 березня, ми його бачили і чули. Більше звʼязку не було. І те, що він повертався не один раз, він, мабуть, прощався з нами. Коли йшов, то сказав батькові: "Бережи мати!". Він ніколи мене так не називав. Завжди – матусею…" – плаче мама.
На початку квітня Олена сильно захворіла: близько тижня трималася температура під 40. Вона нічого не їла, лікуватися було нічим – виживала тільки на воді. Тоді вирішили виїжджати з Маріуполя. Вдалося звʼязатися і поговорити телефоном з молодшим сином:
"Ми говорили більше години, але про Кирила він мені тоді нічого не сказав. Я розпитувала, коли востаннє вони виходили на звʼязок, що він розказував. Але Коля просто говорив: "Мамо, все нормально". Він знав, що я хворію і не хотів мене ранити, щоб я могла доїхати на підконтрольну територію. Але ми нікуди не доїхали…".
Спершу вони дісталися Мангуша, звідти – з перевізником на Бердянськ. Однак – на одному з блокпостів їх забрали в полон.
"Вони відновили в телефоні всі програми, які я видалила, усі світлини з дітьми. Побачили фото з синами у формі, – розповідає жінка. – І тоді ж на блокпосту вони сказали мені – один ваш син загинув. Я, звісно, дуже плакала. Я не боялася, що нас затримали – мені було просто все одно. Була виснажена температурою, Маріуполем, усім".
Коли їх привезли в колонію, Олена сказала чоловіку: це – неправда, вони не можуть знати. Кирило – живий. І вони щодня молилися за нього, за живого.
Вісім місяців знущань
Їх помістили в 77 колонію особливого режиму в тимчасово окупованому Бердянську. Забрали усі гроші, усі речі, телефони, дозволили залишити тільки фото онучки, яке Олена зняла зі стіни квартири.
"Фізично нас не чіпали, ні мене, ні чоловіка. А ось психологічно – катували, знущалися дуже сильно, – здригається Олена. – Казали, що ми виховали двох терористів, що "Азов" в Росії прирівнюється до терористичної організації. І що ми будемо осуджені за їхніми законами. Що ми будемо сидіти".
І водночас – шантажували молодшого сина: вимагали гроші за викуп батьків. Коли син сказав, що гроші збере, то почали вимагати, щоб він їх сам і привіз, а не якийсь посередник. Тоді стало зрозуміло, що справа не у грошах:
"Нас знімали на камеру, змушували просити сина, щоб він нас забрав звідти. Я відмовлялася, але ФСБ-шники погрожували зброєю, погрожували розлучити з чоловіком. І ми казали зрештою те, що змушували. Потім син мені говорив: "Я знаю, мам, що ти не хотіла цього казати. Тебе примушували". Він весь час займався нашим обміном, але швидко не виходило. Я весь час боялася, щоб він не зробив якихось необдуманих кроків, не приїхав – бо це дорога в один кінець".
Пізніше він розповідав мамі, що пережив, коли дізнався про їхнє увʼязнення, як не міг спокійно служити, як отримував відео з батьками, на яких фізично боляче було дивитися:
"Я після Маріуполя схудла на 15 кілограм. Це було щось. Але він потім казав: "Мам, усе буде нормально", а я йому – нормально вже не буде, як же може бути нормально?".
"Там на зірочці – Кирило. Стоїть, дивиться на нас"
Обмін зривався багато разів. Звільнили їх аж наприкінці осені: на підконтрольну Україні територію вони потрапили тільки 26 листопада. Спочатку – до Запоріжжя, в звідти їх забрав до Києва лікар-прикордонник, який віз на лікування поранених хлопців. Він і повідомив страшну звістку:
"Коли ми приїхали в Київ, він обійняв мене і каже: "У вашій родині горе, але вам треба жити. Вам є для кого жити". Я тоді все зрозуміла. Те, чого я так сильно боялося, виявилося правдою. Кирила немає. І не знаю, чи колись взагалі побачу його тіло".
Кирило Марченко загинув під час виконання важливого бойового завдання. Його група з 6 людей мала замінувати дорогу, щоб ворог не пройшов швидко. Їм не дали це зробити – групу накрили авіаударом.
"Він був старшим, йшов першим. Я розмовляла з хлопцем, який був на позиції з Кирилом в Маріуполі. Він сказав, що шостий, який ішов останнім, трохи відстав – і залишився живим. Він зараз в полоні, я його дуже чекаю. Може, він мені розповість ще щось, – переповідає Олена. – Там була воронка – 8 метрів… За словами хлопця, знайшли тільки фрагмент одного тіла, загиблого впізнали за тату. Мені сказали точну локацію, де це сталося, але від цього не легше. Я дуже чекаю на деокупацію Маріуполя!".
21 січня 2022 року в Кирила був День народження. Уся сімʼя зібралася в Маріуполі. Усі були живі:
"Є відео, де моя онучка танцює з моїм сином. І я кажу, що ніхто не знав, що буде через місяць. А тепер є тільки "після".
Я переживаю, що я ніколи не знайду сина Кирила. Це підкошує. Молодший каже – у тебе ж є я. І я обіцяю йому старатися бути сильною… Кирило зараз часто сниться Колі. А мені жодного разу не снився".
Маленька донечка Миколи Мія – чи не єдина їхня розрада.
"Це наш вогник, який нас витягує. З нею забуваєш про все, всі інші думки йдуть на задній план, – розповідає бабуся. – Вона теж часто згадує Кирила. Коли не хоче їсти, я кажу – давай за маму, за тата, а вона – ні, за Кирила. А якось помила її, кажу лягай, а вона стоїть боса, у вікно дивиться і говорить: "Бабусе, там на зірочці – Кирило. Дивиться на нас".
Молодший син продовжує службу:
"Я його прошу, кажу, що я, не дай Боже, буду робити? Ти потрібен доньці, ти нам потрібен. А він відповідає: "Мамо, я не можу піти. З якою совістю я піду?". Отак і живемо, наче на пороховій бочці".
"Памʼять – єдине, що мають родини військових"
З Оленою працювали психологи: індивідуальні заняття, арт-терапія, групова терапія.
"Я перестала постійно плакати, – говорить вона. – Чоловік тримався, але згодом теж почав плакати. Ми ще на антидепресантах з ним. Бо не могли спати, нічого".
В Києві Олена не знаходить собі місця. Каже, почувається, як у повітрі, наче відгороджується від життя:
"Мені нічого не хочеться. Мені потрібен Маріуполь! Я переживаю, що ми не зможемо знайти маму. Ми її поховали, але ж вони рили теплотрасу і викопали її".
Вони почуваються нормально лише в колі інших родин "Азову". Тут всі один одного розуміють, тут у всіх спільне горе і спільні проблеми. Частину з яких, на жаль, підкидає і влада: обіцяли цього року побудувати Національне військове меморіальне кладовище, але будівництво так і не почалося. Прах багатьох Героїв досі не похований, урни стоять просто вдома у батьків або у крематоріях, на тимчасовому зберіганні.
"Обіцяють військове кладовище і не роблять, – у розпачі говорить Олена Марченко. – Є відповідний законопроект, але він не підписаний. Спочатку планували на Лисій горі, потім у Биківні… Дуже сумно від цього всього. Наші хлопці не вагалися, знаючи, що вони там залишаться, тримали Маріуполь, щоб дати час підготуватися на інших територіях. А тут ,щоб зробити підпис, ми чекаємо рік".
А ще вона дуже надіється, що дозволять урочисто ховати загиблих військових, тіло яких так і не знайшли:
"Нам психолог сказав, що треба обрати місце, куди ми зможемо приходити. Чоловік посадив дубки, ростуть у нас у вазонах… Та було б краще, якби це місце було на військовому кладовищі, між хлопцями, між побратимами. Але…
Ми всі дуже пригнічені, нас ображає таке ставлення. Начебто ж наш Президент каже, що нікого не забудуть і всіх будуть вшановувати. Найкраща підтримка держави – це памʼять. Памʼять – це єдине, що мають родини військових".
***
На сайті "Прихисток" небайдужі українці можуть запропонувати житло для переселенців, розмістивши відповідне оголошення. Тож ВПО можуть знайти тимчасовий прихисток у будь-якому регіоні України чи за кордоном, на кілька днів чи на довший період. Система фільтрів допоможе легко підібрати варіант, який відповідає вашим критеріям, і швидко зв’язатися з власником. Сайт працює 40 мовами.
Це повністю волонтерська ініціатива. Її у перший день повномасштабного вторгнення запустила народний депутат України Галина Янченко. Пізніше програма "Прихисток" отримала державну підтримку. Власники житла, які прихистили переселенців, отримують компенсацію від держави на сплату комунальних послуг.